Романтизація психічних захворювань у соцмережах, кіно, літературі та музиці

Уже близько півстоліття в суспільстві культурою активно насаджується принцип «ти не такий, як усі». Усі культурні пласти і сфери забиті пропагандою індивідуальності та індивідуалізму. Зокрема, це досягається культом “не таких”, «особливих» в кіно і книгах. Однак при цьому всі прекрасно усвідомлюють, що відчувають природний, інстинктивний страх перед «не такими», «особливими», відмінними від загальнолюдського стандарту. Вони лякають, вони непередбачувані, з ними не знаєш, як себе поводити, вони не керуються загальноприйнятими нормами і обмеженнями, але цим нібито свідомим протестом і приваблюють. В першу чергу сюди відносяться психічно хворі люди, скільки б соціальні служби, професіональні психотерапевти і добровольці не докладали зусиль для встановлення суспільної позиції «вони такі ж, як ми».

Вочевидь існує міф про депресію як про поганий настрій, похмурість та самотність. Це коли просто сумно. Насправді клінічна депресія – це постійна боротьба із власною свідомістю, намагання відновити контроль над дійсністю та здатність керувати своїми діями. Це не мода чи певна естетика, це небажання існувати, фрустрація, панічні атаки, розлади потягів: апетиту, лібідо тощо. Приписування собі психічних розладів – це не забавна гра в переодягання, а непростима підміна понять.

Майже невловимі стереотипи зустрічаються навіть у новинах: багато сюжетів про скоєні злочини закінчуються фразою «обвинувачений останнім часом страждав на депресію». Це спотворює загальну картину і має величезний негативний вплив: більшість населення отримує інформацію про психічні розлади тільки з мас-медіа. Те, що вони бачать на екранах, формує їхнє ставлення до хворих.
Коректне зображення героїв, які страждають психічними розладами:

  • робить акцент на тому, що психічний розлад – це хвороба, а не особистісна риса,
  • створює героїв, яким хочеться симпатизувати, і тим самим робить глядачів, які відчувають проблеми, трохи менше самотніми,
  • допомагає глядачам не боятися людей з психічними розладами і показує, що вони можуть жити абсолютно повноцінно,
  • мотивує і допомагає звернутися за необхідною допомогою,
    допомагає розпізнати сигнали про те, що людині потрібна допомога.

У будь-якому випадку хочеться викласти такий собі дисклеймер: не можна ділити проблеми на «справжні» і «несправжні», надто чужі. На це є об’єктивна причина: люди по-різному сприймають те, що відбувається, на деяких навіть невеликі поразки діють з величезною силою. Не варто знецінювати чужі страждання, навіть якщо вони викликані чимось, на твій погляд, незначним.

Перш за все, хотілось би окреслити поле дискусії. Проблема романтизації психічних захворювань – це проблема на перехресті наукових дисциплін. Наскільки це питання медичної психології чи соціальної психології та культурології?
Марія Пелипенко: Думаю, що психічні захворювання – це питання на перетині психіатрії, психотерапії та психології. Я, як психолог і психотерапевт працюю зі психічно-здоровими людьми. Є певна відмінність в поглядах психіатра (лікаря з медичною освітою) і психотерапевта з психологічною освітою. Лікар схильний шукати хворобу, щоб визначити чи його це пацієнт та застосовувати фармакологічну терапію. Психолог чи психотерапевт схильний шукати здоров’я в клієнті; ресурси, які допоможуть клієнту справлятися зі ситуацією, яка його не влаштовує; і застосовувати психотерапію. Часто у лікуванні психічних розладів поєднують фармакологічне лікування та психотерапію. Тому ця тема стосується обох професій. Розладів є безліч, а тому важко говорити про все загалом. Але, якщо фізичні хвороби – це те, про що люди можуть говорити відкрито і отримати розуміння, чи. навіть. співчуття від інших (наприклад, запалення легень чи гастрит), то з психічними розладами справи виглядають по іншому. А це сприяє ще більшій ізоляції таких людей.

Висвітлення психічних розладів дозволяє по новому подивитись на проблему людям, які раніше з ними не стикались, хоча і не дозволить повністю відчути з якими перешкодами до водиться стикатись цим людям у буденному житті.

vol.5 57.png

Тенденція в кіно чи найнаочніша: від “Мовчання ягнят” із патологічною манікальною жорстокістю до “Над гніздом зозулі” із симуляцією божевілля. “Ігри розуму” показують, що шизофренія нібито дорівнює генію або є платою за певною здібності, а “Спліт” може здатися демонстрацією розвитку свого внутрішнього світу. “Нація прозаку” та “Перерване життя” в цьому контексті значно найближеніші до реального світу та гострих щоденних проблем людей із психічними розладами. Чи можливо таке, що це відбувається через різні цілі таких фільмів – створити яскраве та сильне або ж правдиве кіно?
Марія Пелипенко: Суть кіно у “розвазі” глядача. Потрібен конфлікт і драматизм, це захоплює. Звісно, певні риси героя загострюють, сцени драматизують, однак прояви хвороби можуть залишатись цілком реальними, можливо, часом, дещо перебільшеними, проте близькими до істини. Здебільшого, актори багато взаємодіють з пацієнтами, щоб “вжитись в роль”. У рамках навчання діагностики, психотерапевти також переглядають культові фільми, виділяючи патологічну поведінку для демонстрації наявності розладу.

Думаю, пересічний глядач у своєму житті не стикався з хворими, що здатні в психозі вбити іншу людину. А я стикалася і, повірте, від цього справді йде холодок спиною. В залежності від рівня збереженості психіки, часом, навіть досвідченні психіатри в буденній розмові не можуть в перші хвилини виявити певний розлад, якщо не зачепити теми маячення хворого. Тому я рекомендую знайомим бути ввічливим у будь-яких ситуаціях контакту з незнайомими, бо ніколи не знаєш хто перед тобою.

vol.5 59.png

В останні десятиліття все частіше виходять фільми про митців, що страждають на тривожність, безсоння, алкоголізм, панічні атаки – всі ці та інші симптоми стають фрагментами образів відомих творців, наприклад Поллока, Гогена, Ван Гога, Ґемінґвея, Селінджера etc. Складається міф, що творчість неможлива без психічного захворювання, ніби депресія є рушійною силою, паливом будь-якого акту мистецтва. Чи вважаєте це певним дисгармонійним викривленням дійсності і яким чином можна було б цьому запобігти?
Марія Пелипенко: Звісно це міф, творчість природна здатність людини. Творчість у широкому сенсі оточує нас щодня. Навіть створена нами стаття з нашими роздумами – це акт творчості.

А от про геніальність – дискусії завжди велися. Бо геніальність – це щось понад нормою. Історія така, що за цими митцями і справді числилась “дивна” поведінка. Ван Гог лікувався в лікарні для душевнохворих. У творах Гемінгвея можна прослідкувати його душевні переживання. Творчість, як спроба проявити та осмислити ці переживання. Є такий захисний механізм психіки як сублімація – тобто перетворення, перенаправлення енергії у творчість чи соціально роботу. Коли є сильна внутрішня напруга – чи то злість, тривога, сум – ми можемо різними способами проявляти це назовні, творчість один з достатньо дієвих методів, безпечно обходитись зі сильними переживаннями. Є розроблені цілі інструментарії арт-терапії, де клієнтам пропонується малювати, ліпити, клеїти – експериментувати. Метафорично – “виймати переживання” зі себе на зовні.
Геніальність, це як можливість побачити щось зовсім по новому, через своє відмінне від більшості сприйняття, надчутливість.
Чи можна бути щасливим і творити? Думаю, що так.

vol.5 60.png

Романтизація природно просочується і в музику будь-якого звучання (Billie Eilish, Radiohead, Nirvana, Joy division, il peep etc). Люди, що створюють таку музику, часто дійсно мають проблеми із ментальним здоров´ям та виражають себе всеціло у своїй творчості, і це, гадаю, має омріяний терапевтичний ефект. Проте питання постає у відповідальності музикантів перед своєю аудиторією, адже деякі творці своїми піснями виховують цілі покоління людей, які вірять, що “I’m a creep, I’m a weirdo” або “I wanna end me”.
Марія Пелипенко: Люди реагують на те, що вже є всередині них. Тексти дають відчуття розділеного страждання чи самотності чи радості. Коли хтось вже дбайливо склав слова, які можна наспівувати і відчувати полегшення. Це терапія і для тих хто слухає ці пісні.

Музичні вподобання можуть змінюватись з віком чи навіть з певним періодом у житті. Так, можливе певне зараження емоцією пісні. Проте якщо всередині людини немає переживань, які збурюються у відповідь на пісню, після її закінчення, емоція розвіється.

Якщо говорити про соціальні мережі, то це масштаб не однієї сотні питань, але все ж таки. Вони (Вконтакте, Telegram тощо), зокрема, слугують середовищем існування певних пабліків з назвами «Типова анорексічка» або «Худни, сучко». Вони є відкритим закликом до відмови від їжі заради худорлявості, що межує із хворобою. Пояснюється це просто – щоб бути «красивим» і «здоровим», необхідно мати достатній рівень самоконтролю: утримуватися від прийомів їжі заради фотографій ребер, що випирають. Пости про худеньких молодих людей породжують бажання відповідати очікуванням. Володіння анорексією заохочується, а зривів і збільшень у вазі соромляться більше за будь-що. Як можна це прокоментувати?
Марія Пелипенко: Це сумне. Напевно тут найлегше говорити про “культуру” мас-медіа, які пропагують зовнішній вигляд, як основну цінність людини. Беручи при цьому виключні стандарти, в які неможливо вписатись 95% людей, залишаючись при цьому здоровим. Анорексія страшний розлад з дуже високим показником смертності. Він важко піддається психотерапії, і здебільшого ті хто страждають на цей розлад не схильні звертатись по допомогу.

Що варто робити? Якщо запідозрили цей розлад у близьких – зверніться по допомогу. До психіатра чи психотерапевта. Існують спеціальні заклади, які займають розладами харчової поведінки. У щоденному житті зверніть увагу, як часто у спілкуванні ми звертаємось до обговорення тіла іншої людини? – О ти схудла? Гарно виглядаєш. – О ти поправилась? Що свята не пройшли безслідно? Мені здається будь-які сімейні святкові посиденьки це перевірка на внутрішню стійкість і впевненість у собі. Якщо у людини є труднощі з самоцінністю, самооцінкою, тоді ці питання можуть сприймати як критика, і заклик до дій – “ти не така, тобі треба бути іншою”.

vol.5 63.png

Як бути із підлітковим віком? Це період зламу та поневірянь, пошуку цінності та мети, становлення як особистості. Такі метаморфози органічно супроводжуються перепадами настрою, тривожністю, невпевненістю у майбутньому. Але існують серіали, спеціально розраховані на спільноту тінейджерів (shameless, skins, 13 reasons why?), які, на жаль, не завжди коректно висвітлюють проблеми психічних розладів, підліткового максималізму, думок про протест та самогубство, сплітаючи в один гордіїв вузол ці аспекти та “звичайні” підліткові переживання. Чи грамотно це?

Марія Пелипенко: Проблема підлітків в тому, що вони з одного боку вже не малі і мають силу, більше свободи, більше можливостей ніж коли були дітьми, проте вони ще не дорослі, бо не можуть в повній мірі оцінити наслідки своєї поведінки. Та частина мозку, яка відповідає за критичне мислення, передбачення наслідку вибору, відкладенність імпульсу, повністю формується до 21 року (це лобна кора) + у зв’язку з цим мало страху (бо це функція передбачення можливих наслідків).
Здебільшого люди не хочуть помирати, вони хочуть припинити душевний біль.

vol.5 64.png

Насправді, традиція романтизації хвороб в культурі дуже широка і охоплює не тільки психічні хвороби – зараз, наприклад, крім психічних хвороб, досить романтизований рак; років двадцять тому в певних шарах культури романтизували СНІД. Сто років тому – туберкульоз, існувала естетика хворобливого вигляду жінок. Про хвороби взагалі цікаво писати і знімати, тому що вони страшні, це природний конфлікт для твору, дозволяє складати щось без лиходія, але з моральними висновками. Але у реальної хвороби немає морального висновку чи не так?
Марія Пелипенко: Людина схильна шукати усьому пояснення і знаходити взаємозв’язки, навіть там де їх немає. В залежності від пояснення це може допомагати чи заважати у процесі одужання. Часто хвороба це поштовх, щоб переглянути своє життя і змінити його. Чи можна це вважати мораллю хвороби?
Те, як людина розуміє хворобу, причини її виникнення, і бачить своє можливе майбутнє, впливає на те, як вона себе почуває у хворобі. А це – на позитивний чи негативний її перебіг.

Антагоністом романтизації психічних захворювань є стигматизація. Це неповага до чужих проблем і почуттів, неправомірне позбавлення належної допомоги, на індивідуальному рівні – дискомфорт особи з приводу психічних захворювань інших, що викликає в неї агресію: “Переставай, візьми себе в руки”, “У людей бувають реальні проблеми в житті, а ти що собі видумав?”, “Хочеш виділитися?”, “Ти просто не бажаєш щось робити” тощо.

Чи правильно буде сказати, що романтика та стигма виникають як реакція на власне незнання та нерозуміння, як стереотипи та упередження, і існують до прямого зіткнення із тим, що психічні хвороби реально з себе представляють?
Марія Пелипенко: Думаю історія не завжди про агресію. Інколи це спроба допомогти, просто часто люди не освідченні в тому плані, що справді може бути корисним, коли стикаєшся зі складними переживаннями близької людини. У нашій культури взагалі є схильність уникати переживань, та й інтернет який зображує вічно усміхнених людей, наче “ось таке має бути життя, а ти явно не вписуєшся”. Але у людей є не тільки радість, а ще й злість, сум, страх. Є хвороблива ідея, що лише радість “хороше почуття”, а все решта, треба швиденько “десь запхати”.

Але емоції з’являються до того, як ми їх ідентифікуємо і розрізняємо. Це відбувається на хімічному рівні в організмі і вони нікуди не зникають. Якщо ми не проживаємо їх – вони накопичуються, і згодом можуть спричинити наслідки у вигляді вибуху гніву, психосоматики чи депресії. І я говорю про психічно здорових людей. Якщо людина з таким ніколи не стикалась, вона схильна “судити” виходячи з власного досвіду і застосовувати до іншого те, що працює з нею. Саме тому поради в психотерапії, не дуже працюють. Але при психічних розладах, проблема не на рівні “сили волі” (не хочу), при важких депресіях людина справді не може встати з ліжка, а не їй це лінь (не можу). І в цьому випадку “ візьми себе в руки” лише додатково травмує і збільшує страждання хворого.

Андрій Мирошниченко

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s